Posted by 
Я родом із Завоя – гарного села в Краківській архідієцезії. Я закінчив середню школу в Макуві Підгалянському. Я ніколи не думав бути місіонером. Мені це здавалося далеким і неможливим. Одного разу товариш зі шкільної лави показав мені запрошення на «Канікули з місіями», які організовували вербісти в Пенєжно. Я поїхав туди і… мені сподобалося. Я все серйозніше думав про свою пригоду з Богом на місії. Так і сталося. У травні я склав випускні іспити, а у вересні 1997 року вступив до Згромадження Слова Божого. Під час періоду формування, після чотирьох років навчання в рамках програми формування Регентства, я закінчив однорічне навчання в виправному закладі та будинку соціальної допомоги для психічно хворих і нервово хворих у Раціборжі. Це був чудовий час відкриття Бога в іншій людині – хворій і потребуючій допомоги. У 2007 році мене висвятили на священика. Того ж року я поїхав на місію до Африки, а точніше до боснійської провінції, призначеної для Південної Африки. Після двох років місіонерського досвіду в Африці мене скерували на місіонерську роботу в Україні, на парафію Вержбовець. Спочатку я працював тут вікарієм, а через два роки став парохом.
Від самого початку свого служіння я зосередився на душпастирській праці. Навесні та влітку ми проводили роботу серед молоді в місцевому реколекційному центрі, куди приїжджала молодь з усієї країни. Це були як великі реколекційні групи, так і окремі особи. Їх об’єднувало одне – пошук Бога і туга за Ним.
Тут я зустрів велику віру та відданість місцевого населення, як католицького, так і православного. Надзвичайно цікавим і важливим досвідом для мене є постійне пізнання української культури, а також східного виміру християнської духовності. Протягом багатьох років я займаюся не лише душпастирською працею, але всім серцем займаюся соціальною допомогою, реалізую багато проектів для підтримки найбільш потребуючих.
Обидва ці виміри, духовний і соціальний, набули ще одного значення після початку війни в Україні, яка почалася в 2014 році. Відтоді я займаюся організацією гуманітарної допомоги. Ця активність значно активізувалась з 24 лютого 2022 року, коли Росія вже напала на всю Україну. Як священик я підтримую родини, які живуть на моїй парафії, багато з яких призвані в армію. На жаль, кілька з них загинули під час бойових дій, що викликає великі страждання, смуток і розпач для багатьох матерів, дружин і дітей.
Реколекційний центр нашої парафії зараз є домом і притулком для багатьох людей, які втікають від лихоліття війни з окупованих росіянами територій. В основному це жінки та маленькі діти. Усім їм я надаю не лише гуманітарну допомогу, бо моя парафія — це також місце, де я їм духовно служу, намагаючись підтримати їх у цій надзвичайно складній ситуації.
У співпраці з Місіонерами Божого Слова, церковними та благодійними установами та багатьма добрими людьми я також організовую гуманітарні конвої, забезпечуючи найнеобхіднішими речами людей, які живуть у районах регулярних бойових дій. Мої поїздки на фронт і зустрічі з солдатами, які нас захищали, і людьми, які залишилися в атакованих містах, дали мені зрозуміти, наскільки страшна війна. Також я помітив, наскільки важливою є тоді присутність священика, який створює можливість для спільної молитви, священнослужіння, духовної чи просто людської підтримки. Для мене це болючі переживання, які мене постійно стрясають. Я на власні очі бачив мертвих, розбомблені квартали, згорілу техніку, плачучих, зневірених людей. Тоді важливо просто бути поруч.
На моїй парафії у Вержбовці, незважаючи на те, що у нас часто немає електрики і іноді ми бачимо, як ракети запускають у бік Вінниці чи Львова, відносно спокійно. Кілька днів тому збита українською ППО ракета впала і розірвалася буквально за сімсот метрів від церкви і мого будинку. Це викликає постійний страх, адже ніколи не знаєш, що буде, але незважаючи на це, ми живемо в досить безпечному місці. Незрівнянно більше страждань людей з окупованих і постійно бомбардованих територій. Війна допомогла мені зрозуміти, наскільки в таких екстремальних ситуаціях важлива молитва, довіра до Божого милосердя та служіння Христу, який страждає в іншій людині. Тільки Він дає ласки, це Його сила, щоб ми могли творити добрі справи. Це Його сила, яку ми можемо любити.
Коли я приїжджаю до Польщі, багато людей запитують мене, чому я не повертаюся до країни. Місійне покликання, яке мені дав Бог, я усвідомлюю в Згромадженні Місіонерів Божого Слова, змушує мене навіть на мить не думати залишити своїх парафіян і людей, до яких я звертаюся в найкритичніших ситуаціях. Великим взірцем для мене є св. Йозеф Фрейнадемец, який сказав: Я став C
