Posted by 
Минулого місяця виповнилося 23 роки, як я приїхав в Україну.
Десь у глибині серця хочеться зупинити цей швидкоплинний час і сказати йому «дурень, куди ти так поспішаєш», а з іншого боку, може, й добре, що час так швидко минає, бо найпрекрасніші роки, насправді ціла вічність ближче…
А почалося все в Живці, до якого я завжди повертаюся зі сльозами на очах. Сьогодні я впевнений, що моє покликання народилося там, у моїй родинній оселі, а згодом у вівтарі храму Святого Хреста, де я був вівтарником від раннього дитинства до випускних іспитів.
Виявилося, що більшість моїх колег, дієцезіальних священиків і співбратів із Згромадження Божого Слова, були служителями вівтаря. Звідси висновок, що варто намагатися, щоб у кожній нашій парафії були вівтарні служителі. У часи, коли ми маємо так мало покликань, цей постулат є дуже важливим і варто зробити все, щоб дедалі більше молодих хлопців у білих сукнях стояло біля вівтаря, де ми відправляємо Святу Жертву.
Шкільні та старші роки – це час, коли зародилося багато дружби та знайомств, які тривають і досі. Це не тільки колеги зі шкільної лави, а й колеги по футбольному клубу «Кошарова», який у ті часи відігравав дуже важливу роль у житті багатьох із нас.
Матурою 1969 року закінчилося моє постійне перебування в Живці. Відтоді я прив’язався до Вроцлава, не забуваючи, звичайно, про своє рідне місто і місто, куди завжди охоче і часто повертався.
Вроцлав – час моїх геодезичних студій, на жаль, незакінчених, час армії та роботи. Загалом, мені нема чим похвалитися цим періодом. Але це був час, коли Господь Бог «написав прямо на кривих лініях мого життя» і нагадав мені, що зерно покликання, яке багато років тому впало на ґрунт мого серця, хоче прорости.
Колись Адам Асник написав вірш «Під підніжжям хреста». Фрагмент цього вірша відображає все, що відбувалося в моєму житті в той час, тому дозвольте процитувати фрагмент з цього вірша:
«Він лежав прихований у мене на грудях
Маленький хрестик зі слонової кістки:
Свідок юнацької незаплямованої віри
Дар материнської найчистішої любові
Яка пережила всі бурі та божевілля
Знак тихого, божественного мучеництва
Коли це зараз на його хворих грудях
Через стільки років я знайшов невірного
Мені знову здався таким яскравим і білим,
Такий могутній і такий милосердний,
Щоб знову затремтіло від туги моє лоно,
З таким улюбленим персонажем».
Тому рубіж вересня і жовтня 1975 року був для мене дуже важливим періодом. Саме тоді я прийняв рішення вступити до Вищої духовної семінарії у Вроцлаві. Я міг лише підсумувати своє рішення, процитувавши цього разу Каспровича:
Це були задушевні сварки:
Воно народилося з людського горя,
З чим він уже не може впоратися.
На семінарі у Вроцлаві я познайомився не лише з молодшими колегами, які пішли за своїм покликанням одразу після закінчення навчання, а й з тими, хто, як і я, вже мав досвід навчання, армії та професійної роботи. У своїх спогадах я часто повертаюся до тих років філософських студій (1975-1977) та духовної формації, які були наріжним каменем моїх подальших кроків на шляху мого священичого покликання.
Неодноразово проїжджаючи повз Тлумський острів у Вроцлаві, я згадую свої перші священнослужіння, працю над будівництвом будинку для священиків-пенсіонерів, а також свою участь у душпастирстві глухих і сліпих людей.
Наближався кінець мого другого курсу семінарії. Я вже склав майже всі іспити, як раптом начальство дало мені «чорну юшку»… У мене не було можливості продовжувати навчання на семінарі. Тож я попрощався з Вроцлавом і поїхав на Вармію та Мазурщину до Пенєжно, де вступив до Згромадження Слова Божого.
З роками я зрозумів, що Бог не перестає кукурікати на заплутаних дорогах мого життя, і навіть ця прословуха «чорна юшка» ставала мені дедалі смакнішою.
Моя чудова місіонерська пригода почалася в Пенєжно, яка триває донині. Після складання монашеських обітниць і висвячення на священика (18 квітня 1982 р.) я поїхав на місію до Папуа Нової Гвінеї, де працював 15 років. Це були незабутні роки мого місіонерського служіння, головним чином на річці Сепік, яку я проплив повздовж.
Гадаю, я б і сьогодні працював у Новій Гвінеї, як і багато моїх братів, якби не хвороба спини. Після медичної консультації з Dr. Яна Яворського, я вирішив повернутися до Польщі. Моє тримісячне перебування в госпіталі в Білостоку закінчилося успішною операцією, яка поставила мене на ноги. Під час реабілітації я був пов’язаний з місіонерським домом у Клеозіні, а пізніше в Лясковіце, де я остаточно вирішив залишити його та переїхати до тодішнього Регі Уралу з наміром працювати на Далекому Сході. Так і сталося, тільки я не поїхав на далекий схід, а залишився в Україні, де Згромадження Слова Божого розпочало свою діяльність уже в 1992 році завдяки отцю Гжегожу Конколу, який приїхав в Україну як капелан сестер. Слуги Святого Духа, які на той час вже діяли у Вежбовці на Поділлі. З самого початку, тобто з листопада 1999 року, моє перебування в Україні було пов’язане з парафією Всіх Святих у Струзі.
Струга – село з приблизно 1200 жителями, належить до Новоушицького району Хмельницької області. Початки парафії в Струзі сягають 1814 року. Фундатором костелу був граф Леон Степовський. За більш як 200-літню історію цієї парафії церкву двічі закривала комуністична влада. Це був час переслідувань і репресій, про які говорять донині.
Струга була лише однією з чотирьох парафій, де я служив перші 10 років. Інші парафії — Нова Ушица, Замєхув і Шебутинці. У Новій Ушиці перші два роки Євхаристію відправляли в старій напівзруйнованій будівлі, розташованій поруч із новозбудованою церквою, яка була ще в поганому стані і потребувала багато праці, щоб там зібратися. Мої колеги з Вроцлавського семінару, які відвідали мене, допомогли мені оформити інтер’єр цього храму, знайшли підрядника та фінансову підтримку. Усі оздоблювальні роботи були завершені до 2004 року, коли відбулося освячення Преображенської церкви, яке очолив о. Єпископ Леон Дубравський, ординарій нашої дієцезії.
Коли я озираюся назад на своє місіонерське служіння і все, що мені вдалося зробити за ці роки, на все, що можна побачити і навіть помацати, але перш за все на те, що так по-людськи неможливо побачити, на все, що сталося в моїй життя та життя багатьох людей, яких я зустрічав на своєму місіонерському шляху, я можу лише дякувати доброму Богу, що Він так чудово скеровував мене і був присутній у кожному дні мого життя.
Дивлячись на всі світла й тіні мого життя, у моєму серці виникає така спокуса, жаль і, можливо, докори сумління, що можна було б щось зробити інакше, щось покращити, можливо, щось змінити, якби тільки була інша можливість це зробити. Однак коли вони народжуються в глибині мого серця, вищезазначені думки відразу набувають зовсім іншого відображення, яким я часто намагаюся поділитися з іншими. Що ж, якби мені дали шанс все це відчути ще раз, я б хотіла зробити так само, нічого не змінюючи в своєму житті.
Особисто для мене це випробування на прийняття свого життя і всього, що в ньому сталося. Змінюючи або відкидаючи навіть найменшу деталь, ми ризикуємо стати вибірковим прийняттям, яке ніколи не принесе в наше життя справжнього душевного спокою.
Вісім років Україна воює з Росією, особливо з 24 лютого 2022 року. Ця страшна війна змінила життя багатьох людей. Мільйони українців покинули країну, тікаючи та рятуючи життя. Скільки молодих хлопців віддали своє життя, щоб інші жили в мирі. А скільки було поранених і постраждалих… Війна не оминула навіть сотні невинних дітей та їхніх зневірених батьків. Росія чинить геноцид в Україні, на що деякі світові величі дивляться байдуже.
Наша присутність – хоча й далеко від лінії фронту – як місіонерів Асамблеї Слова Божого, є дуже важливою та важливою. Чи не щодня ми по-різному торкаємось драматизму цієї війни. Внутрішні біженці, часта відсутність електрики, наші молоді парафіяни та люди, які живуть у районах, де ми працюємо, які загинули на фронті, – це лише частина людських драм, з якими ми стикаємось майже щодня. Допомога – в межах наших можливостей – яку ми надаємо цим людям, наша присутність і духовна підтримка – це наше свідчення, це наша місіонерська відповідальність і виклик, який ми беремо на себе і намагаємося реалізувати згідно з Божою волею, нашим місіонерським покликанням і в дусі Місійної Декларації нашого Українського Дистрикту.